Душеслів’я української людини

Анотація

У статті подано основні напрямки розвитку вітчизняної психологічної науки, що присвячені психології української людини та українського народу в контексті методологем їх самопізнання і самоствердження. Відзначено, що змінюваність значень одних і тих же форм слова відображає особливості мислення людини кожної епохи й відтак через екзистенцію психічного визначає осмисленість буття, що у випадку українського розуміння характеризується як безмежністю людського пізнання душі, так важливістю оcягнення спільного і відмінного в духовній організації інших народів. Зокрема, аргументована різнозмислова мозаїка етноукраїнського самоусвідомлення буття душі як життя, любові, мрії, особи, ділянки тіла і втіленого бажання, підкреслена невичерпність значення душі як слова, терміну, поняття і психологічної категорії, а також обґрунтована теза, що вихід відчування та розуміння за межі будь-якого наукового пізнання можливий так само, як особисто уприсутнене життя своїм існуванням творить само себе у безмежності власних самовтілень і значень. Розкрито реакцію української душі на чужоземне приховування облич під масками «личини» і «персони» в адекватному запозиченні захисного способу порятунку від нещирості, лукавства й обману у формі видозміненого латинського поняття «парсуни» і «портрету», упрозорено дихотомію запозиченого і власного, яка супроводжує розвиток душевної самості українців у роздвоєності душі-для-себе і психіки як загальної знеосібленої категорії-для-всіх, що паралельно існує у душеслів’ї та психології, не перетинаючись у своєму призначенні і втіленні. Привернуто увагу до того, що протягом століть без відповіді залишається усталена дія за значенням душі, щоразу набуваючи різних утілень: у душеслів’ї як у словесному увиразненні душі, у вираженні та зверненні до неї; у душерятуванні як поверненні душі до самої себе; у душествуванні як діяльному всеохопленні душевного життя у його свідомому, підсвідомому, безсвідомому і надсвідомому вимірах. І все ж, незважаючи на широкий спектр формовиявів духовного, неосяжною залишається душа живої істоти як душа життя, яка завжди буде тим більш незбагненною, чим предметнішими ставатимуть спроби охопити її цілком і сповна. Відрефлексовано твердження про те, що весь світ людини втілюється в її душі й існує допоки триває особисте переживання так само, як і життя народу – всіх народжених і споріднених його психосоціальним плином. Доведено, що ковітальні прояви народу в його минулому і сучасному охоплюються поняттям душі і в усвідомленому вираженні втілюються у взаємодії на спільному полі – у сферному просторі спілкування, яке набуває безмежжя варіацій мовленнєвого екзистенціювання. Виходячи з цього, потреба у позначенні сутності душі кожного, хто належить до одного з народів світу, притаманна кожному з цих народів, хоча й усвідомлюється та реалізується по-різному, включаючи вихід за власні межі, що передбачає захоплення якомога більшої кількості особин шляхом накидання їм своєї ідентичності, втіленої у монопольній формі космополітизму, шовінізму, фашизму, комунізму, інтернаціоналізму, глобалізму чи інших флуктуацій невситимого боротьбою за першість етнічного духу. За сприятливих для цього духу умов воєнної експансії він розпросторювався за власні феноменальні горизонти, незмінно паразитуючи на самобутній етнічній мовній базі – арабській, грецькій, перській, латинській, французькій, німецькій, англійській, російській та багатьох інших. Розкрито потребу в пізнанні сутності української душі та її визначальних властивостей, передусім у її прагненні поглибленого самопізнання, фундаментальною дослідницькою основою якої є спільна праця колективу українських науковців середини ХХ століття «Українська душа», що відображає магістральні виміри обраного п’ятьма науковцями надскладного, багатопредметного, об’єкта вивчення: «Українська емоційність» – Є. Онацький, «Світовідчування українця» – О. Кульчицький, «Родина і душа народу» – Б. Цимбалістий, «Душа і пісня» – М. Шлемкевич, «Бібліографічний огляд» – В. Дорошенко. Висновується, що психологія української людини, українського народу потребує творення адекватної для психософського пізнання-конструювання методології відкриття невідомих вимірів їх власного розвою, у якому саморух психодуховного можливий на шляху саморефлексії ним власної буттєвості в безмежжі векторів людського розвитку, що має віднайти й згармонувати своє почуттєво-інтелектуальне душеслів’я.