Особистісні наративи як інтенційно-екзистенційні свідчення

Анотація

У статті висвітлені теоретичні засади витлумачення людиною власного досвіду з позицій рефлексивно-оцінних оприявнень свого життєвого шляху. Наратив постає завершеною оповіддю особи про низку взаємопов’язаних пригод-епізодів, учасником чи свідком яких була вона сама. Її життєвий шлях це наступність подій і відповідних змін у формовиявах ковітальних зрушень, її здоров’я і душевних станів, відчуття комфорту-дискомфорту (пережиття блага чи лиха), ситуацій-даностей у різних сферах діяльності, які конкретизуються й набувають емоційно забарвленого, суб’єктивно оціненого та самісно осмисленого довкілля і світу. Наратив розуміється в контексті інтерпретації персоніфікованих вражень, переживань, поглядів і суджень про спричинення і наслідки певної події, факту, а також скоєного, вчиненого. У психології наратив досліджується з позицій герменевтики – мистецтва тлумачення, наукової діяльності (теорії і методу) розуміння та інтерпретації (роз’яснення) історій-оповідей клієнта. Герменевтика утримує в філософських і гуманітарних пошукуваннях розуміннєві горизонти осягнення й подальшого витлумачення інтенції (наскрізного задуму, замислу, ідеї) ось-буттєвого призначення людини, що окреслюється духовним з-мисловим началом. Поняття смислу як ідеальної ланки свідомости слугує позначенню сутнісного вмісту етимологічного «з-відома» безпосереднього осягнення людиною обстоюваних принципів і закономірностей організації реальності (світу) та для вирішення проблеми співвідношення індивідуального (сенси) та суспільного (значення і смисли) у свідомому житті особи. Особистісний наратив є описом пережитих нею ситуацій, фактів, випадків, які значуще сприймаються, суб’єктивно тлумачаться і впливають на формування досвідних ментальних структур, що, своєю чергою, визначають часопростір зреалізування її психодуховних сил у світі. Розпізнання, розуміння і подальша інтерпретація сутнісних узмістовлень історій-оповідей клієнта психологом слугує виокремленню на рефлексивному рівні справжньої внутрішньої проблемності особи та віднаходженню перспектив-обріїв її здолання і водночас уможливлює позбавлення через десенсибілізацію від звичних деструктивних патернів дій-учинень як реакцій на негативне бачення обставин власного повсякдення. Звідси аргументується, що у роботі психолога розуміння і рефлексія це основоположні здатності, які дають змогу йому емпатійно долучатися до внутрішнього світу клієнта, співпереживати, вживатись у його тілесну чуттєвість, надалі доволі об’єктивно ретранслювати ідеї, враження, цінності, запити особи, котра потребує психологічної допомоги, що згармонізовує її відношення між власним Я і соціальним простором та інтенсифікує розвиток мисленнєвої й емоційно-почуттєвої сфер. Наратив постає інтенційно-екзистенційним простором самопрезентації людини у світ і для світу, виявом досвідного обширу та стратегічної мисленнєвої траєкторії її життя, а також формою моделювання внутрішнього засвіту як оприявнення індивідуальної наступності вчинків у плинних буденних ситуаціях. Виголошене в історії-оповіді є невід’ємною сутнісною властивістю самої людини, яку найдоцільніше тлумачити із позицій циклічно-вчинкового підходу як інструменту рефлексивного методологування.