Мова – буття українськості

Анотація

Стаття висвітлює напружене конфліктне поле півтисячолітньої боротьби української нації за утвердження і розвиток свого ментального фундаменту, культурного осереддя і головного об’єднувального чинника власного самозбереження – української мови. Зважаючи на відкриту імперську політику і багатовікове колоніальне владарювання Росії в Україні, переконливо аргументовано, що події на фронтах мовної війни активізувалися після отримання українцями в 1991 році державної незалежності й з особливою силою інтенсифікувалися з початком (2014) та з активною фазою (2022) українсько-російської війни. І нині зовнішні та внутрішні вороги українськості роблять усе для того, щоби применшити, знівелювати суспільну і культуротворчу вагомість рідної мови в ослабленій війною та корупцією державі Україна. На показових достеменних подіях як незаперечних фактах продемонстровано, з одного боку, тривалу системну роботу явного і прихованого приниження та, ба більше, цілеспрямованого руйнування української мови, з іншого – аксіоматичне, вповні свідоме і діяльне, прийняття способу успішної буттєвості зрілого етносу: нація і держава виростають з мови, об’єднуються мовою й розвитково функціонують завдяки мові, у якій акумульований тисячолітній досвід поколінь од звичок, традицій, світосприймання до писемності, мистецтва, науки, філософії. Авторська формула одвічності й незламності українського люду сформульована як максима: над проваллями історичних випробувань Україну та її народ зберегла мова. Крім того, висновується, що украй невиправдана толерантність до внутрішніх ворогів українськості – це наша як давня соціальна політика, так і незрілість та слабкодухість громадянського суспільства. Замість того, щоб чекати, що хтось – влада чи соціум – створить благодатні умови для розвою українськості, кожному громадянину з національною ідентичністю потрібно працювати над українізацією самого себе, котра на особистісному рівні має проростати і постійно джерелити вчинками та добрими справами. На тлі позитивної тенденції до зростання суспільної вагомости української мови, все ж є всі підстави констатувати, що російська мова в Україні – це мова загарбника, чужерідна присутність ворожої держави, себто мовний симулякр або недомова як засіб упокорення та керування пригнобленим народом. Воднораз пропонується поки що прийняти факт російськомовних українців як даність, але домогтися, щоб всі статті Закону про функціонування української мови 2019 року виконувалися реально і повною мірою. Тоді є надія, що у майбутньому Україна перетвориться в мовну гіперлабораторію, де можливе конструктивне співіснування національної мови з розвитком і забезпеченням життєвих потреб меншин.

The article highlights a tense conflict field of the Ukrainian nation’s half-thousand-year struggle for the establishment and development of its mental foundation, cultural center and the main unifying factor of its own self-preservation – the Ukrainian language. Considering the open imperial policy and the centuries-old colonial rule of russia in Ukraine, it is convincingly argued that the events on the fronts of the language war activated after the Ukrainians received state independence in 1991 and intensified with particular force at the beginning (2014) and with the active phase (2022) of the Ukrainian-russian war. And now the external and internal enemies of Ukrainianness are doing everything in order to diminish, neutralize the social and cultural significance of native language in the weakened by war and corruption Ukraine. On illustrative authentic events as indisputable facts, on the one hand, the long-term systemic work of obvious and hidden humiliation and, moreover, the purposeful destruction of the Ukrainian language is demonstrated, on the other, axiomatic, fully conscious and active, the adoption of the method of successful existence of a mature ethnic group: nation and state grow out of language, are united by language and function developmentally thanks to the language, in which the millennial experience of generations is accumulated from habits, traditions, worldview to writing, art, science, philosophy. The author’s formula of eternity and invincibility of the Ukrainian people is formulated as a maxima: over the abyss of historical trials, Ukraine and its people were preserved by the language. In addition, it is concluded that the extremely unjustified tolerance to internal enemies of Ukrainianness is our long-standing social policy, as well as the immaturity and weakness of civil society. Instead of waiting for someone – the government or society – to create fertile conditions for the development of Ukrainianness, every citizen with a national identity needs to work on the Ukrainization of themselves, which at the personal level should germinate and constantly exude acts and good deeds. On the background of a positive trend towards the growth of the Ukrainian language’s social significance, there is still every reason to state that russian language in Ukraine is the language of the invader, a foreign presence of the enemy state, that is, a linguistic simulacrum or not-really-the-language as a means of pacifying and controlling the oppressed people. At the same time, it is suggested to accept the fact of russian-speaking Ukrainians as a given, but to ensure that all articles of the Law on the Functioning of the Ukrainian Language since 2019 are actually and fully implemented. Then there is hope that in the future Ukraine will turn into a language hyperlaboratory, where constructive coexistence of the national language with the development and provision of vital needs of minorities is possible.