Лист про гуманізм

Анотація

Пропонований переклад невеликого твору-есеї одного із найвпливовіших мислителів ХХ століття М. Гайдеґґера (1889 – 1976) є екзистенційною самопрезентацією непересічної філософської думки в обґрунтуванні смислу буття, активного уприсутнення людини у світі в двох взаємоперехідних вимірах ось-буттєвости: у здійсненні діяльності, що виявляє її сутність, та у діянні думки, котра мислить, дозволяє буттю захопити себе і дає йому  с л о в о, організуючись як  м о в а. Буття як стихія думки, на жаль, «приноситься на вівтар технічній інтерпретації мислення». Точність думки зводиться до оперування словами, коли окреме слово не залишає чистої стихії буття і розпросторює його різноманітні змислові виміри. І навпаки, «думка добігає кінця, коли ухиляється від своєї стихії», стаючи, проте, інструментом виховання, вишколу і далі – справою культури. Тому думка «є мислення буття», де мова – дім його істини, «знаряддя нашого панування над сущим». Відтак «мова є дім буття», просвітлювально-приховувальне його унаявлення. Воднораз «стояння у просвіті буття… – це  е к з и с т е н ц і я  людини» як тільки їй притаманний спосіб буттєвости та як атрибутивна властивість саме людського творіння. Тільки в екзистенції перебуває сутність ось-буття, або по-іншому: буття світлого (= свідомого) «ось» відзначено найголовнішою ознакою-рисою екзистенції. У цьому сенсі людина – це субстанційно виокремлене буття «ось», його наявний п р о с в і т,                      а заразом й «екстатичний вихід в істину буття». Метафорично максима Гайдеґґера сформульована так: «Людина – пастух буття», де останнє – це те найближче, що для неї «залишається найдальшим, адже вона опрацьовує думкою тільки існуюче, суще і не здатна мислити буття як таке». Звідси логічно слідує, що близькість існує як сама  м о в а, тобто як «дім буття, живучи у якому людина екзистенціює, оскільки, оберігаючи його істину, належить їй». Людяність особи виявляється у бутті як ось-екзистенції, котре наявне в дійсності як призначення, «стає визначальною подією історії», тому що, уприсутнюючись у цей момент, дарує себе і водночас відмовляє у собі. У цьому сенсі буття – «подія просвіту», трансценденція. І далі, «відому «бездомність новоєвропейської людини» можна осмислити тільки у світлі буттєвої історії і в контексті батьківщини як близькості до буття, адже вона – ознака його забуття; а це означає, що «людина розглядає та опрацьовує завжди лише суще», себто те, що існує для неї, а не буття як утаємничену, хоча й приховано наповненою ним істиною,  п о д і ю. На цій рефлексивній амплітуді розмірковувань Гайдеґґер більш категоричний: «бездомність викликана фатумом буття в образі метафізики, котрою зміцнена й одночасно нею ж як бездомність прихована»; та й «людина екзистенціює у покинутості», сутнісно «є суще, чиє буття, будучи екзистенцією, полягає у проживанні поблизу» нього. Висвітлюючи обмеження людського розуму, мислитель критикує гуманізм саме через його метафізичне розуміння. І справді, метафізика не ставить питання про  і с т и н у  буття, а навпаки, наполягає на його забуванні. Тому слову «гуманізм» треба повернути буттєво-історичне значення, розкрити його зміст заново, передовсім шляхом осмислення єства людини, його подієвості, екзистенціювальної здійсненості. Крім того, виправданою є турбота про повернення людині (homo) людяності (humanitas). В цьому вимірі суть екзистенції як екстатичності становить «відкритість буття у світі». «Буття є покриття, яке вкриває людину, її екзистенціювальну сутність, у своїй істині, вибудовуючи домом екзистенції м о в у. Відтого мова є заразом дім буття і домівка особи». Буттєва думка переходить за межі будь-якого теоретизування, тому що дбає про  с в і т л о (=свідомість). Ця думка, прислухаючись до просвіту буття, є  д і я, що переходить за формат будь-якої практики. «Думка проривається крізь дію і вчинення… завдяки дріб’язковості свого безрезультативного здійснення». Екзистенціювальна думка всього-на-всього «дає у своєму мовленні  с л о в о  невимовному смислу буття», яке проривається у просвіт, організуючись як мовний спосіб оприявнення самого буття. У цьому конструктивному розрізі «перший  з а к о н  думки – доречність мови про буття як про подію істини», у якій владарюють «строгість осмислення, ретельність мови, скупість слова». Отож, висновує Гайдеґґер, у нинішній світовій скруті потрібно менше філософії, а більше уваги до  д у м к и, котра в майбутній зрілості є вже не філософія, а екзистенція, що «мислить ближче до джерел» і «прокладає своєю розповіддю непомітні борозни в мові».