Павлівська сесія триває: роковини семи десятиліть для психології в Україні

Анотація

Стаття розкриває історичні умови, зміст і наслідки “Наукової сесії, присвяченої проблемам фізіологічного  вчення академіка І.П. Павлова”, що відбулася 28 червня – 4 липня 1950 року й утверджувала керівну роль кори великих півкуль головного мозку з підпорядкуванням їй усіх фізіологічних процесів, відображених у визначених цим видатним ученим умовних рефлексах. Але в дійсності такий зміст являв собою тільки завнішню фабулу сценарію Й.В. Сталіна, який полягав у приборканні науковців засобами цькування однієї їхньої групи на іншу. Ролі викривачів та обвинувачених у невірності вченню І.П. Павлова були визначені Й.В. Сталіним заздалегідь із числа учнів вченого, а його науковий авторитет було перетворено на засіб дорікань і звинувачень. Насправді й основні доповіді, і виступи, і дискусії лише позірно проголошували свою відповідність меті розгляду заявленої теми – проблемам фізіологічного вчення академіка І.П. Павлова. Вочевидь ці проблеми були лише засобом звинувачень групи вчених, насамперед улюблених і найближчих до нього учнів, з метою їхньої компрометації та подальшого репресування. Проголошення на цій сесії фактичного культу особи І.П. Павлова на ділі було засобом знецінення цього вчення, оскільки ним обмежувався подальший розвиток фізіологічного, а з ним і психологічного, генетичного, медичного, знання в колишньому СРСР. Психіатричне продовження було реалізоване в подальшій подібній сесії під назвою: “Фізіологічне вчення академіка І.П. Павлова у психіатрії і невропатології”, яка тривала з 11 по 15 жовтня наступного, 1951, року. Обом сесіям передувала сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук імені В.І. Лєніна 31 липня 1948 року, на якій було здійснено знищення ґенетики. Цим самим на декілька десятиліть було перервано розвиток ґенетики, фізіології, психології, психіатрії. Репресії охоплювали низку розгромів: художньої літератури (Постанова ЦК ВКП(б) про журнали “Звєзда” і “Лєнінград”, серпень 1946), музичної культури (Постанова “Про декадентські тенденції в радянській музиці” 10 лютого 1948), досліджень з історії (вересень 1946 і 1949), біології (сесія “ВАСГНІЛ” 1948), фізіології (Павлівська сесія, 1950), досліджень економістів (стаття Сталіна “Економічні проблеми соціалізму в СРСР”), мовознавства (стаття Сталіна “Марксизм і проблеми  мовознавства” 1959), хімії (1951), медицини (“Справа лікарів-убивць 1952–1953). Розкрито контрастність способу думання, характерного для мешканців Росії, на основі якого стали можливі репресії і небачена переконаність у моральності вбивства та інших форм насильства в СРСР. У результаті мета науковця і його життєве призначення  перенаправляється на службу найвищим щаблям владної ієрархії замість служіння істині й оцінюється з висоти цих керманичів, де критерій істини є справою особистого уподобання володаря найвищого поверху державної управлінської піраміди. Наведено способи використання імені І.П. Павлова на сесії, присвяченій його імені, а також позицію самого вченого у його ставленні до влади і до психологів. Розкрито невиправдане змістом і науковими  сферами, у яких працювали учені, протиставлення доробку І.П. Павлова працям З. Фройда, Т. Моргана та інших науковців інших країн. Висвітлено українсько-грузинський напрям Павлівської сесії, який розглядався як суто периферійний з точки зору призначених Й.В. Сталіним московських доповідачів. Виходячи з принципу вчинкової дії В.А. Роменця, представлені основні наслідки післядії семи десятиліть. До них належить незавершеність післядії Павлівської сесії, що полягає не тільки у безстроковому виконанні її постанови, але й передачі з покоління в покоління науковців постколоніальних країн, що виникли після розпаду СРСР, способів думання, організації взаємин і наслідувальної поведінки, яку неможливо пояснити з погляду сучасних тенденцій наукового світу вільних країн. Розкрито механізми перевірених Павлівською та іншими сесіями системи організації наукової діяльності, які після розпаду СРСР підміняють собою відмерлі інституції контролю на науковцями. У висновках наведено положення про те, що Україна повинна вивільнитись від комуністичного сталінського спадку і провідна роль у цьому належить українським науковцям-психологам, оскільки потрібно світоглядно оздоровити психологічний клімат усієї української науки. Відзначено, що творення умов для вільного наукового пошуку українських учених усіх спеціальностей потребує усунення генералізованого страху, переданого у спадок  й актуалізованого нинішніми апологетами сталінського академізму. Цей страх має бути перетворено на радість творення невідомого раніше знання для духовного-інтелектуального розквіту Української нації в співдружності інших націй світу.