Автентичність українознавства в науковій творчості Петра Кононенка

Анотація

Стаття розкриває основні віхи 90-літнього життєвого шляху і наукової творчості Петра Петровича Кононенка – доктора філологічних наук, професора, визначного українознавця, літературознавця, письменника і драматурга, ініціатора створення Українського національного ліцею, засновника і директора Національного науково-дослідного інституту українознавства. Часто згадуване село Марківці Бобровицького району на Чернігівщині, в якому 31 травня 1931 року народився ювіляр, – це і колиска, і перші згуки, і перші слова української мови, і перше пізнання України в рідних людях, – усе вперше й усе рідне. Віхами життя є закінчення середньої школи в рідному селі, філологічного факультету Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка, здобуття наукових ступенів кандидата, доктора філологічних наук, учених звань доцента і професора, робота завідувачем кафедри історії української літератури, деканом філологічного факультету, заснування філософсько-наукової інституції з українознавства. Творчу місію і доробок Петра Кононенка дослідники його творчості М. Величко і М. Славинський визначають так: поет, прозаїк, драматург, літературознавець і літературний критик, твори якого перекладено англійською, болгарською, іспанською, німецькою, польською, хорватською, грузинською, татарською та іншими мовами. Автор майже 1000 наукових публікацій та 50 монографій, серед яких: “В пошуках суті”, “Село в українській літературі”, “Українська література: проблеми розвитку”, підручник для вищих навчальних закладів “Українознавство”, “Свою Україну любіть…”, “Михайло Грушевський”, “Феномен української мови”, “Український етнос: ґенеза і перспективи”, “Національна ідея, нація, націоналізм”, “Україна у нас одна” (кн. І, ІІ, ІІІ) – у співавторстві з Тарасом Кононенком , “Українська земля і люди в світовій цивілізації і культурі” (кн. І, ІІ), “Українці в світовій цивілізації і культурі. Історичний феномен Степана Бандери”. У доробку визнаного майстра слова – трагедія “Марія на Голгофі”, вибране “Голоси в пустелі”, збірка поезій “Сонячний Фенікс”. Напередодні 90-ліття П.Кононенка побачив світ його широкоформатний чотиритомник спогадів та роздумів “Сто літ – сто доріг… Україна та українознавство: зародження – розстріли – воскресіння”. У зверненні до читачів автор-достойник називає свою працю роздумом про Україну та науку українознавства в інтелектуально-душевному, досвідно-психічному сприйманні, а відтак інтерпретації, прогностичності та плановості грядущого. Подане особистісне сприйняття ним України, світового українства, українознавства, доля України як шлях кожного, її роль та місія в інтелектуально-логічній і душевно-емоційній феноменальності, взаємозалежність історичного і психологічного ракурсів, філософсько-ідеологічний та психокультурний ракурси оцінки й прогнозу екзистенції та можливостей громадянського поступу. Серед реальних персонажів чотиритомника у статті розкрито психологію “мешканців вигоди і кар’єри, пристосуванців”, котрих усе більшало в трагічних обставинах чужоземної колонізації України, початок у січні 1972 року в Києві та інших містах України масових арештів КДБ УРСР української інтелігенції, серед яких поети, митці, студенти. Висвітлено виникнення задуму і заснування талановитим дослідником Інституту українознавства, прикладом для якого стали: а) створений Омеляном Пріцаком для збереження і розвитку української культурної спадщини “Інститут українознавства” при Гарвардському університеті, б) “Шкільна рада” в США і Канаді, котра керує школами українознавства, в) розроблення Концепції Центру українознавства, заснованого 1988 року при філологічному факультеті Київського університету імені Тараса Шевченка. Наведено хронологію перетворення Інституту українознавства як наукової установи на Науково-дослідний інститут українознавства у сфері управління Міністерства освіти і науки та передачу для його розміщення будівлі по вулиці Ісаакяна, 18 у Києві. Проаналізовано причини протидії інституційному розвитку українознавства в сучасній Україні, яка до сьогодні зберігає радянську систему організації науки комуністичного штибу, щодалі посилювану її комуністичними й посткомуністичними функціонерами. Викладено міркування Петра Кононенка про те, що феноменом синтезу українознавства має бути людинознавство, а генератором пізнання – Інститут Людини. Висновки розглядають надбання майбутнього, до яких належить причинна зумовленість українознавчої автентичності на кожному з етапів сприятливого історичного розвитку Української нації, що детермінована функціонуванням державності в здійсненні нею як захисної функції, так і світоглядної, суспільствотворчої.