Методологічні підходи до сутнісного пізнання толерантності у рамках психосоціального теоретизування

Анотація

Особливістю цього дослідження, як будь-якого свідомо здійснюваного за цілями, принципами, методами і процедурами методологічного пошуку, є детальне вивчення формоорганізованостей і засобів ефективного пізнання найскладніших, у нашому випадку психосоціальних, об’єктів із їх багатоманітними упредметненнями і розвитково відкритою буттєвістю. Безсумнівно, що до таких украй складних об’єктів пізнання-конструювання належить людська толерантність як онтопсихічна даність і водночас як психосоціальний феномен. У даному разі під дослідницьку оптику постнекласичного стилю раціонального теоретизування потрапляють методологічні підходи до сутнісного пізнання толерантності у форматі їх соціальних і психологічних спричинень, де основними інструментами професійного методологування слугують відповідні аналіз, рефлексія, розуміння, а також процедури смислосенсового узмістовлення толерантного збагачення повсякденного життєпотоку особистості в контексті її безперервної взаємодії з іншими. В результаті здійснення такої інтелектуальної роботи у рамках психосоціального напряму з’ясування феноменологічної картини толерантності теоретичне обґрунтування й логіко-змістове наповнення отримали п’ять методологічних підходів – соціогенетичний, конфліктологічний, ксенологічний, інформаційно-комунікативний та особистісний. Кожний із них становить певний інтерпретаційний інваріант гносеологічно виваженого розкодування значеннєво-смислової тканини толерантності як подієво розгорнутої психосоціальності, самоорганізується як важлива вітакультурна форма свідомісного оприсутнення спільного життя в глобалізованому соціумі й воднораз у діяльнісному вимірі суспільного повсякдення, утверджується як соціокультурна норма, характеризується терпимим ставленням до іншого, другого чи альтернативного і, як наслідок, оптимізує результати співробітництва і людського спілкування, а тому в реаліях сьогодення постає як рамкова умова унаявлення солідарних процесів, усталених і нових форм продуктивної комунікативної взаємодії. У персонологічному вимірі вона онтогенетично виникає як інтегральна риса-якість індивідуального світу особистості, котра визначає її активну позицію у взаємостосунках з людьми незалежно від їхньої культурної, соціальної та національної приналежності і виражається в гуманному прагненні досягти взаємного порозуміння та узгодження різних мотивів, установок, орієнтацій, не вдаючись до насильства, пригнічення людської гідності й натомість використовуючи наявні гуманітарні можливості – діалог, роз’яснення, співпрацю, взаємодопомогу.