Теорія в історичному поступі психологічного пізнання

Анотація

У статті аналізується співвідношення теорії й історії психологї на підґрунті концепції, що складається в процесі досліджень творчості видатного українського вченого В.А. Роменця. Згідно з концепцією, психологічне пізнання – історико-логіко-психологічний процес, що здійснюється на епістемологічному підґрунті й пролягає від дуалізму до монізму; етапами процесу є способи вирішення основної проблеми психології, котра фіксує необхідність схарактеризувати психічне як суб’єктивне з огляду на об’єктивне; закономірності процесу висвітлює мислення автора теорії психічного під час вирішення цієї проблеми. Критично оцінюється стан теоретичної психології, остання розуміється як позначений теоріями психічного поступ психологічного пізнання. На прикладі творчого діалогу В. А. Роменця з попередниками показується, що теорія є свідченням непересічного місця автора у цьому процесі. Пошуки місця людини у пізнанні завершуються оголошенням людини суб’єктом пізнання, органом самопізнання світу, здатною осягати об’єкт у межах свого мислення. В епістемології це субстанціалізм, процесуалізм; принципу спостереження протистоїть принцип причетності; місце людини у пізнанні характеризується або дуалістично, або моністично. Ідея тотожності мислення і буття означає, що умовою пізнання є збіг способу осмислення об’єкта зі способом його існування. Філософія науки принцип причетності або заперечує, або утверджує, те ж саме відбувається у психології науки. Суб’єктоцентризм в епістемології відлунюється у психології протиставленням суб’єктивного об’єктивному, подолання цього протиставлення породжує моністичні теорії як в епістемології, так і в психології. У психології це основна проблема, гостроти їй надає коло пізнання, в яке потрапляє психолог, коли, послуговуючись власним психічним, досліджує природу психічного. Проблема – джерело психологічного пізнання, коло – свідчення безпосередньої присутності психолога у цьому процесі. Психологи-марксисти моністично вирішують проблему, оперуючи категорією практики. Вирішення наштовхуються на труднощі, нові ідеї поглиблюють зміст категорії практики й відкривають можливість нових розв’язків цієї проблеми. Психологи пострадянської доби категорією практики не мислять й, на противагу діяльнісному, утверджують суб’єктний підхід. З епістемологічної точки зору, це – суб’єктоцентризм, з історико-психологічної – крок у зворотному напрямку. За В. А. Роменцем, наріжним способом практики є вчинок як суперечлива взаємодія суб’єктивного та об’єктивного, що закарбовується в історії людського самопізнання. Динаміка складових учинку висвітлює історичний та онтогенетичний шлях людини, сутність і призначення психічного, історичні рівні психологічних знань. У творчості вченого психологія виходить на постнекласичний рівень розвитку. Для класичної психології суб’єктивне та об’єктивне є несумірними сутностями, для некласичної – сторонами реальності, для постнекласичної – сторонами людського способу буття. Основна проблема психології долається принципово по-різному, що висвітлює шлях психології від дуалізму до дедалі змістовнішого монізму. Аналіз творчості В. А. Роменця показує: у поступі мислення психолога виражається історичний поступ психології, що відбувається, коли спосіб мислення збігається зі способом буття психічного. Ілюструється ідея тотожності мислення і буття, котра логічно завершує пошуки місця людини у пізнанні в епістемології. Властиве поясненню природи психічного коло пізнання розширюється до меж існування психічного й на перешкоді моністичного вирішення основної проблеми психології вже не стоїть. В. А. Роменець створює теорію способу буття людини на історичному й онтогенетичному фундаменті, на часі – схарактеризувати спосіб буття людини на індивідуальному рівні на підґрунті категорії буття у предметно-практичному наповненні її змісту, зреалізувати таким чином антропологічний підхід у психології й подолати існуючий розрив між теоретичною та практичною гілками цієї науки.