Культурно-історична психологія і творчість В.А. Роменця

Анотація

Дослідження приурочене 95-річчю від дня народження видатного українського вченого, академіка          В. А. Роменця (1926–1998) – фундатора культурно-історичної психології, автора теорії вчинку. Його багатоцільова мета: проаналізувати способи пояснення природи психічного, побутуючі в культурно-історичній психології, схарактеризувати творчість вченого та поглибити уявлення про предмет цієї дисципліни, проаналізувати теорію вчинку й зробити наступні кроки. У  п е р ш і й  частині характеризуються історія й сучасний стан культурно-історичної психології, провідні теорії цього напряму, проблеми, які не знаходять вирішення. Констатується, що автори праць у цій царині тільки починають дивитися в напрямку, куди титанічними зусиллями й ідеями величного змісту вже проклав дорогу видатний український вчений. Обґрунтовується положення, що теорія вчинку В. А. Роменця наповнює культурно-історичну психологію справжнім змістом й виводить її на принципово новий рівень розвитку. У  д р у г і й  частині дослідження викладаються позиції концепції, яка задає орієнтири аналізу творчості В. А. Роменця, здійснюється періодизація творчості, теорія вчинку характеризується як пояснення природи і сутності об’єктивацій психічного у вчинку як наріжному способі історичного буття людини в культурі. За В. А. Роменцем, образ людини в історії культури постає свідченням психології епохи, на цій підставі виокремлюються історичні рівні становлення психологічних знань. Мовою вченого подаються позиції складових теорії вчинку – теорії творчості, історії всесвітньої психології, історичної психології, життєвого шляху людини, філософії минущого, теорії джерел людського життя, людини як натхненної особистості, канонічної психології. Наводяться визначення компонентів наріжної у мисленні В. А.   Роменця тріади: людина – вчинок – світ. Наголошується, що завдячуючи творчості вченого психологія наповнюється справжнім гуманістичним змістом й висвітлюється культурно-історична місія цієї науки – нагадувати людям про відповідальність за зроблене і не зроблене, за скоєне і згаяне. Стверджується, що створена вченим система знань не має аналогів у світовій психології. У  т р е т і й  частині дослідження аналізується вирішення В. А. Роменцем основної проблеми психології, осмисленої відношенням “суб’єктивне – об’єктивне”, у цьому зв’язку окреслюється місце творчості вченого в українській і світовій науці. Показується, що теорія вчинку конструюється мисленням, котре здійснюється як вчинок, що теорія вчинку є історико-логіко-психологічним продуктом, що її створення є логічним завершенням історії психології. Демонструється, що творчість В. А.  Роменця перебуває у річищі провідної тенденції історії епістемології, котра пролягає від дуалізму до дедалі змістовнішого монізму. Вводиться положення про принцип причетності, котрий фіксує факт безпосередньої присутності людини у пізнавальному процесі й надалі поглиблюється ідеєю тотожності мислення і буття. Показується, що принцип причетності сутнісно характеризує творчість В. А. Роменця й відкриває можливість бачити, що психологічне пізнання здійснюється в особі конкретного вченого й що індивідуальне у цьому процесі належить до царини закономірного як історико-логіко-психологічного. Те, що в епістемології виступає як антропоцентризм, у психології постає підґрунтям антропологічного підходу, предметом якого є психічне людини як безпосередньо присутньої способом властивого їй життя у бутті світу. Формулюються позиції антропологічного підходу, відзначається, що підхід конституюється у процесі аналізу творчості В. А. Роменця й слугує вивченню життя людини в його конкретно-психологічному вимірі.